Розвиток різних галузей науки дозволяє значно поліпшити життя людства. Але вчені не боги, а люди. Тому і вони можуть помилятися.
Наприклад, всього 150 років тому величезна кількість жінок в Європі (іноді до 30%) вмирало в клініках при пологах. Діагноз ставили один: пологова гарячка. Вмирали жінки від сепсису, тобто, від зараження крові інфекцією. У 1847р. Ігнац Земмельвайс, молодий лікар з Відня, порівняв дані двох акушерських клінік і прийшов до висновку, що поширюють пологову гарячку самі лікарі.
Рукавичок для огляду тоді і в помині не було, після розтину лікарі могли просто витерти руки хусткою і відправитися приймати пологи. Тому Земмельвайс запропонував ввести дезінфекційну обробку рук перед оглядом, і не просто мити руки з милом, а ще й обполіскувати їх хлорного водою. Це нововведення викликало бурю обурення у його колег з усієї Європи. Адже своєю гіпотезою і пропозицією Земмельвайс образив священну справу лікування.
За його словами виходило, що акушери в буквальному сенсі власноруч вбивали породіль. Керівник клініки, де працював Ігнац, заборонив новатора публікувати статистичні дані про зменшення смертності після введення стерилізації рук. І хоча після впровадження цієї методики кількість випадків пологової гарячки в клініці знизилося, Земмельвайса звільнили. В результаті Ігнац потрапив в психіатричне відділення, де після жорстоких побоїв санітарів помер від зараження крові. Однак з часом медики переконалися в правоті угорського лікаря, і обов’язкова обробка рук стала обов’язковою перед кожним оглядом. Довше за всіх бунтувалися лікарі з Праги, хоча смертність від пологової гарячки там була найвищою в Європі. Правоту Земмельвайса празькі лікарі визнали лише через майже 40 років.
Про першорядної ролі ДНК у передачі спадкової інформації зараз знає кожен школяр. Але в 1869р, коли її відкрили, бурхливих овацій не було. Дослідники порахували її якимсь допоміжним елементом білка. До середини ХХ століття вчені вважали, що саме білки, а не ДНК відповідають за спадковість. І тільки в 1953р після досліджень Уотсона і Крика стала зрозуміла виняткова роль ДНК в кодуванні і перенесення спадкової інформації.
В даний час радіовуглецевий аналіз – основний метод для визначення віку старовинних предметів і матеріалів. Але дуже часто радіовуглецевий аналіз дає помилкові і навіть курйозні результати. Наприклад, найбільш гучні випадки «похибок» були опубліковані в наукових виданнях. У першому випадку вік туші щойно вбитої тюленя виявився старше реального більш ніж на 1000 років, а живих молюсків – на 2300 років.
Траплялося, що одна частина динозавра була древнє своєї «рідної» другої половини майже на мільйон років. При дослідженні однієї мумії радіовуглецевим методом вийшло, що тканину для обгортання була виготовлена за 1000 років до самої мумії, що дуже сумнівно. Якщо брати до уваги технологію обгортання, то тканину і мумія повинні були бути приблизно однакового віку. Схоже, що вченим належить розробити більш досконалу методику, щоб уникнути прикрих розбіжностей в ± 1 000 000лет.
Стародавні скам’янілості і останки не раз ставили палеонтологів в халепу. Адже визначити вік знахідки і її приналежність до якогось виду дуже складно. Зовсім недавно команда під керівництвом Марка Парнель опублікувала в журналі «Nature» статтю, яка ставить під сумнів всі попередні роботи палеонтологів. З’ясувалося, що у риб і тварин після їх загибелі першими губляться їх сучасні ознаки.
Тому вивчаючи скам’янілості, фахівці нерідко помиляються, і приймають такі знахідки за набагато давніші останки. Зібрати розпався на дрібні частини скелет невідомої істоти завдання не з легких. Тому палеонтологи і тут потрапляли в халепу.Один з промахів допустив Коп – фахівець з Америки. Їм в 1969 р був представлений публіці скелет великої водної рептилії, еласмозавр. Чомусь вчений вважав логічним насадити голову рептилії на довгі тонкі хребці. В результаті спочатку все милувалися еласмозавр, у якого голова красувалася на місці хвоста, а сам Коп зазнав глузувань колег- конкурентів.
Трапляється, що несумлінні дослідники з метою викликати сенсацію, вдаються до відверто нечесним прийомам. Наприклад, в 1879р. бригада палеонтолога Чарльза Марша якось виявила два добре збережених скелета зауроподів, єдине, у них були відсутні голови. Недовго думаючи, Марш приставив до знахідок черепа камарозавров, і назвав своє творіння бронтозавром. Правда, в 1903 р з’ясувалося, що тулуба належали апатозавра, і ніякого бронтозавра в природі ніколи не існувало.
Люди часто використовують підказки природи для своїх винаходів. Липучки на тканини і взуття підглянуті у будяків, форма вертольота – у бабки, ласти – у жаб. Однак є у природи і такі загадки, які поки не розгадані. Наприклад, як літає досить важкий джміль на таких тоненьких крилах? Згідно з усіма законами аеродинаміки (виведеними людьми) джміль літати не повинен.
Недавні дослідження цього питання за допомогою комп’ютерних технологій дозволили виявити, що можливо політ джмеля відбувається завдяки «нестаціонарної в’язкості газової аеродинаміки» в його крилах. Хоча є і припущення, що комахи живуть в умовах зниженої гравітації, або ж є ще такі закони фізики, які нами поки не відкриті. Так що не тільки промахів, але і невирішених загадок у вчених ще більш ніж достатньо. Але не помиляється тільки той, хто нічого не робить.